День рідної мови

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до VI століття н. е.). Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських.
Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру.
Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови.

«Повѣсть временныхъ лѣт» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівського літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським (південноруським) впливом

Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапляються уже в пам'ятках XI—XII століттях, що походять з Південної Русі. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (XIV—XV століття). Український народ сформувався в Київській Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в XIII столітті його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.

Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й половині XVI - 1-й пол. XVII століть українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід - південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови^[58].

Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбувається чергування у з в(ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище тощо), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) тощо.

З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.