Формування пізнавального інтересу учнів як одна з передумов духовного виховання на уроках української мови та літератури й у позакласній роботі

Формування пізнавального інтересу учнів як одна з передумов духовного виховання на уроках української мови та літератури й у позакласній роботі 

Той, хто навчає, сам навчається.

                                                                                                                                    Сенека 

       Фундаментальні цінності, що набувалися віками й робили людину шляхетною, справедливою, гуманною, тепер значною мірою втрачені. Підірвана основа таких етичних категорій, як честь і совість, що послабило здатність людей до морального самоконтролю. Відійшовши від духовних та культурних надбань свого народу, ми поставили себе в неприродні умови життя, що привело до духовного зубожіння, падіння моральних основ, девальвації вічних загальнолюдських цінностей, а це, у свою чергу, відгукується екологічними катастрофами, кризою в політиці, економіці тощо.

...цінує розум вигуки прогресу,

                                        душа скарби прадавні стереже.

Ліна Костенко

          Як зберегти й передати  нащадкам усі ті кращі надбання національної культури, що були виплекані протягом століть українським народом? Що треба зробити сьогодні, аби й завтра лунала народна пісня, не всихало життєдайне джерело народної мудрості й творчості? Які зусилля докласти, щоб створити таку атмосферу, аби молодь не цуралася національного спадку, щоб не тільки на Заході шукала свої ідеали?

         В історії людства існують проблеми, які є вічними. Одна з найважливіших – одухотворення життя людини, заохочення її до творчого мислення, соціальної відповідальності. Сучасна цивілізація, на жаль, надто невідворотно відтісняє традиційну народну культуру, а іноді й безжалісно знищує її. Без збереження історичної й культурної пам’яті народу не може бути сучасної культури, виховання по-справжньому інтелігентної особистості.

           Працюю в сільській школі й мені прикро, що в цій місцевості, де в побуті й заняттях населення збереглося чимало традиційного, люди відлучені від свого коріння й часто-густо орієнтовані на уніфіковану й стандартизовану „масову культуру”. Хіба не парадокс, що хлібороб із діда-прадіда веде розмову із землею лише через „перекладача” - агронома, нехтуючи багатющим досвідом народної агрокультури, що син хлібороба не вміє косити, а дочка прясти чи вишивати? Ще прикріше, коли люди забувають духовні традиції, народні звичаї, моральні засади. Адже, традиційна етнокультура може зберегтися тільки передаючись від прабатьків до батьків, а відтак до дітей та онуків.

        Виходячи з того, що в сьогоднішньому світі є багато можливостей, щоби зірватися в безодню пороків, зла – народознавча культура, зокрема її практичні можливості застосування, являє собою водночас і засіб формування правосвідомості й здатна спрямувати соціальну енергію людини до досконалості. Засобами народознавчої культури, як важливої функції національної самокорекції, можливо орієнтувати учня на мислення й діяння в площині громадянського призначення.

        Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна чітко зрозуміти сучасне й уявити майбутнє. „Той, хто не знає свого минулого, - любив повторювати Максим Рильський, - не вартий майбутнього.”

       “У відродженні втрачених критеріїв моральності, які виробило людство, в утвердженні вічних загальнолюдських уявлень про моральні та етичні норми поведінки, що становлять основу буття людини, літературі належить особлива роль”, - справедливо зазначає Є.Пасічник. Тому й програма з української літератури (за загальною редакцією Р.Мовчан) спрямована на виховання духовно багатої людини (додаток 1).

        Сформувати таку людину неможливо без оволодіння мовою як засобом спілкування, пізнання, впливу, прилучення до духовної скарбниці рідного народу, самоствердження в житті, творчого самовираження. Безперечно, українська мова й література, як ніяка інша навчальна дисципліна, має неабиякі можливості заглибитись у внутрішній світ людини, розкрити діалектику людської душі. Проте все це можна реалізувати лише за однієї умови: якщо школяр глибоко усвідомить нагальну потребу в навчанні, бо, як стверджує багато вчених ( Л.Фрідман, Л.Скуратівський, О.Савченко, А.Макарова, Л.Туріщева), процес навчання може бути успішним, коли учень сам виявляє активну зацікавленість предметом діяльності.

“ Учитель, котрий намагається викладати без того, щоб викликати бажання вчитися, кує холодне залізо” Т. Манн

       “Умовою й результатом інноваційного типу навчання є сформованість в учнів бажання вчитися…”, - зазначає О,Савченко. Але пізнавальний інтерес у працях цього науковця – лише один із багатьох мотивів, які впливають на навчальний процес. Окремі методисти (І.Кузьміна) акцентують увагу на зовнішніх факторах, що спонукають до навчальної діяльності, намагаючись створити позитивний настрій в учнів. Цікава точка зору Е. Ізмайлової, яка вважає, що для того, щоб школярі дійсно мислили в процесі навчання, щоб їхні мислитель ні функції розвивались, необхідно сформувати в них пізнавальні інтереси.

  Найбільш прийнятна, на нашу думку, точка зору Л.Скуратівського, який стверджує, що “пізнавальна діяльність є провідною в життєдіяльності учня…” Науковець доцільно окреслює також і основні завдання вчителя-словесника:

-         забезпечити розвиток пізнавального інтересу до уроків української мови літератури й трансформацію його в пізнавальну потребу в знаннях;

-         прищепити учням інтерес до духовних цінностей українського народу й забезпечити переростання цього інтересу в особисту відповідальність за майбутнє.

     Отже, користуючись окремим положенням науковців і методистів та власним досвідом, доходимо висновку: назріла нагальна потреба у  формуванні духовно багатої особистості , котра б діяла адекватно до законів природи й суспільства, тобто мала  життєві компетенції. А це можливо лише за умови отримання глибоких знань цих законів (пізнавальний інтерес), чого можна досягти правильно організованою навчальною діяльністю (додаток 2).

“Діяльність людини, зокрема й засвоєння будь-яких знань, умінь і навичок, складається з конкретних дій, операцій, що їх виконує людина.

Виконуючи ці дії, розмірковуючи над їх виконанням, усвідомлюючи потребу в них та оцінюючи їх важливість для себе і для суспільства, людина тим самим розвиває КОМПЕТЕНТНІСТЬ у тій чи іншій життєвій сфері”.

О. Пометун
Г.Щукіна
       Такі уроки викликають цікавість у дітей. Їм передує велика дослідницька, пошукова й творча  робота учнів, що підвищує їхню пізнавальну активність і самостійність, допомагає самореалізуватись.
       Вивчення української мови та літератури вважаю неможливим  без зв’язку з розвитком мистецтва взагалі. Тому на уроках часто використовую репродукції картин, ілюстрації, музичні твори, фотографії скульптур чи архітектурних ансамблів, відеозаписи спектаклів чи кінофільмів. Але це  може забезпечити успіх лише тоді, коли диктується логікою навчального процесу, коли наочні образи на уроках розумно поєднуються зі словом учителя. Так, наприклад, перед ознайомленням шестикласників із “Казкою про Ян” Емми Андієвської, демонструю їм її картини. Оскільки ці полотна абстрактні, учням вони видаються на перший погляд напівдитячими, хоча мають прихований глибокий зміст. Пояснюю дітям, що наскільки символічні її картини, настільки символічна і ця казка, яка після першого прочитання теж видається доволі простою. Після такої мотивації учні готові до пошуку й пояснення символів у казці.
 

       Тому, продумуючи кожен свій урок, надаю перевагу таким формам роботи, котрі сприяли б виробленню в учнів психологічних установок на самовдосконалення, націлювали б їх на високі моральні цінності, відповідальне ставлення до життя.

        Освіта мусить поставити в центр процес знаходження кожним істини, тобто шлях пізнання. Олександр Потебня зазначав: “Знання відносне, тим часом як пошук істини нескінченний”. А радість від шукання й пізнання істини потрібно плекати з самого дитинства. Тоді головним для вчителя стає залучення учня до процесу пошуку.

        Виконанню цього завдання сприяє постановка проблемного питання на початковому етапі уроку (додаток 3). Так, наприклад, у 5 класі на уроці “Ідея неповторності і багатства внутрішнього світу людини” (за новелою Григора Тютюнника “Дивак”) перед тим, як перейти до характеристики головного героя, на дошку вивішується проблемне запитання: “Диваки – це творчо обдаровані, нестандартні особистості чи люди, що не можуть знайти місце в суспільстві?” У кінці уроку або під час підведення підсумків учні на базі отриманих знань вже можуть висловити власну точку зору з цього питання. Проте я намагаюсь не нав’язувати їм своєї думки, позиції, а лише уважно стежу за перебігом обговорення, висновками учнів і, за необхідності, коригую розмову. Значно більше суперечок викликало проблемне питання “Чи потрібно пробачати зло?” (урок “Доброта і жорстокість у оповіданні Спиридона Черкасенка “Маленький горбань” у 6 класі).

       Учні чітко розділились на два протилежні табори: одні висловлювали думку, що пробачити зло – це показати свою слабкість кривднику, інші вважали, що зло можна побороти лише добром. І це нормально, адже на таких уроках я часто нагадую їм вислів Г.Лессінга: “Сперечайтеся, помиляйтеся, але, Бога ради, розмірковуйте, і хоча криво, та зате самі”. Не виключають можливості подискутувати, на мою думку, й уроки української мови. Тому під час вивчення лексикології у 6 класі проводжу дискусію у формі ділової гри “Суд над суржиком” або диспут “Що гірше: надмірне використання іншомовних слів чи прагнення очистити від них свою мову?” Саме в системі проблемного навчання формуються життєві правила учня, його характер, а отже, відбувається процес виховання.

“Емоційні переживання особистості у пізнавальному процесі є важливим фактором, який підкріплює пізнавальний інтерес”.

        Як відомо, педагогічний процес на уроках мови і літератури будується за принципом діалогу, полілогу та багатий на імпровізації. Тому після прочитання художнього твору я проводжу з учнями бесіди, які б допомогли їм зрозуміти, що хвилює й непокоїть персонажів твору, який їхній емоційний стан у тих чи інших ситуаціях, а також розібратися у своїх почуттях. Так, після ознайомлення учнів із твором Віктора Близнеця “Кривенька” (“Звук павутинки” вчиться) ставлю такі запитання:

-         Що ви відчули, прочитавши сцену злодійського викрадення лисицею качки?

-         Який настрій оволодів вами, коли “качка, хоч і слабо, стріпнула крилом, шарпалась, розтуляла то одне, то друге око”?

-         Які почуття у вас викликав епізод, у якому йдеться про одужання Кривенької?

      Якщо дітей зацікавив якийсь факт чи явище, докладно зупиняюся на ньому. Не нав’язую учням своїх думок і свій план роботи. Нехай вони самі відчують себе творцями уроку. Це активізує їхню розумову діяльність, спонукає виявляти ініціативність і самостійність.

 Цікавими й корисними в емоційному плані є й інші методи та прийоми навчання: усне й письмове малювання, учнівські твори та взаємне рецензування, інші творчі завдання, які збагачують уяву учнів, допомагають їм висловити своє ставлення до героя, давати правильну оцінку їхнім учинкам та замислюватись над власними.

      Наприклад, при вивченні оповідання Євгена Гуцала “Лось” (5 кл.) пропоную дітям намалювати лося таким, яким вони його уявляють. Цікаво, що жоден учень не намалював лося мертвим – вини просто не сприйняли смерті тварини, не повірили, що такий сильний і красивий звір міг загинути.

“Людина кожна якоюсь мірою поет.”

М.Рильський

   Викликати більше зацікавлення художнім твором допомагають творчі завдання (додаток 4):

-         продовжити художній твір;

-         доповнити сюжет твору;

-         “Віднайдена сторінка твору”;

-         “Лист обуреного (або вдячного читача”;

-         “Діалог, якого не було”;

-         “Як би я себе поводив, якби головний герой був моїм другом”;

-         заповнення анкети героїв;

-         конкурс на краще запрошення героїв твору на урок та ін.

     Такі види роботи дають мені можливість побачити, чим живуть мої учні, про що мріють, що цінують у житті, якими моральним цінностям надають перевагу.

     Звичайно сучасний урок неможливий без інтерактивних технологій. Досить часто й на уроках мови, й на уроках літератури впроваджую роботу в малих групах та парах, що виробляє навички спільної роботи й дає можливість учню включитися в процес активного навчання (додаток 5).

    Заохочують учнів до активності на уроці, розвивають розумову та емоційну сфери такі прийоми:

-         мікрофон;

-         незакінчені речення;

-         відгадай літературного героя;

-         мозковий штурм;

-         діаграма Вена тощо.

       Важливе місце в моїй практиці займає ігрова форма навчання, адже гра існує стільки існує людство. Що більше, ніж гра, здатне зацікавити на уроці? Гра – не лише зарядка для мозку, а й шлях до пізнання світу (додаток 6).

   Намагаюсь на уроках української мови кожне завдання перетворити на цікаву гру. Редагування тексту можна провести у вигляді ігор “Лікуємо мову”, “Я – редактор”. Розвивають асоціативне мислення такі ігри, як “Разок намиста”, “Павутинка”, “Кубування”, “Гранування”, “Граматичні будівельники” та ін.

Гра – це діалог пристрастей, удач, перемог і невдач. Вона здатна стати новим способом спілкування, тому що ставить перед кожним учнем завдання бути творцем, суб’єктом навчальної діяльності, пізнавальної активності”

Ю.Азаров

    На уроках літератури часто проводжу рольові ігри, які дозволяють ефективно використовувати “надлишкову” активність учнів, спрямовуючи її в корисне русло, а також формують навички взаємодії з іншими людьми, уміння чітко формулювати й обґрунтовувати свою точку зору, вести конструктивну дискусію й знаходити компромісні варіанти рішень. Рольова гра допомагає пізнати героя через власний внутрішній світ і пізнати себе  через внутрішній світ героя. Розповідаючи про долю героя від першої особи, учні спроектовують себе на цей образ, і їхні почуття визначаються тим, що вони там знаходять. Я виконую роль режисера – допомагаю учневі увійти в роль, ставлячи йому запитання, створюючи при цьому атмосферу довіри, невимушеності. Також ці уроки містять елемент імпровізації, спонтанності.

 Матеріалом для рольової гри може стати не будь-який твір, а лише той, що містить складну колізію стосунків героїв (додаток 7):

-         “Без табу” на уроці позакласного читання за повістю Б.Харчука “Онук” (10 клас);

-         “Костюмований бал літературних героїв” під час вивчення новели Г.Тютюнника “Дивак” (5 клас);

-         “Маска відвертості” на уроці “доброта й жорстокість в оповіданні Спиридона Черкасенка “Маленький горбань”.

     Намагаюсь урізноманітнити уроки інсценізаціями. Це не лише допомагає виявити акторські здібності учнів, а й дає можливість пережити події разом із героями, дослідити їхній психологічний стан. Для цього вибираю невеликі, але важливі для сприйняття змісту епізоди й обов’язково після інсценізації проводжу аналіз побаченого (уривки з оповідання Спиридона Черкасенка “Маленький горбань”, зустрічі з письменниками тощо).

      Реалізувати свою проблему на практиці мені допомагають також нестандартні форми проведення уроків, які за типом найчастіше є уроками узагальнення й систематизації знань (додаток 8):

-         урок – усний журнал “Ліричний промінь душі”(За поезіями Ольги Шаповал (Івашини) уроки літератури рідного краю) 8-9клас; “Любить людей мене навчила мати”;

-         зустріч у літературному кафе “А я тебе приворожу, бо я – чаклунка”(творчість Наталії Манько) 9-11 класи;

-         урок – літературна зустріч з елементами дослідження “Життя планеті” (Петро Кузьмович Мостовий – поет, прозаїк) 5-6 клас;

-         урок-концерт “Поезія його душі криниця” (Яків Кухаренко);

-         урок-психологічне дослідження “Ідея неповторності й багатства внутрішнього світу людини (за новелою Г.Тютюнника “Дивак”).

       Робота на уроках знаходить своє продовження в позаурочний час. Саме  позакласна робота дає можливість залучати дітей до поглибленого вивчення творчості письменників, викликає зацікавленість предметом.

 Вона є багатогранною:

  

Під впливом усіх цих умов в учнів поступово формується глибокий пізнавальний інтерес, у якому переплітаються інтелектуальні, вольові та емоційні компоненти. Це у свою чергу спонукає їх більше читати, а головне – робити це вдумливо.

    На сьогодні я твердо переконана лише в тому, що після 16 років моєї роботи побачила перед собою мету й зробила до неї перші кроки. Аналізуючи кожен свій урок, відчуваю, що це можна зробити краще.

      Безперечно, зацікавлена, усвідомлена робота учнів підвищує рівень їхніх навчальних досягнень, хоча справжні плоди роботи вчителя-словесника, на мою думку, неможливо побачити одразу. Духовний світ наших випускників мене особисто не надто тішить. Якщо ми ставимо сьогодні за мету сформувати людину з високими моральними чеснотами й жити в досконалому суспільстві, то мусимо взяти на себе відповідальність за те, що маємо.

Бо якщо негаразди й незгоди у нас,

У суспільстві не можемо ладу знайти.

Це ж не просто ізвідкись прийшов такий час.

Знаєш: винен у цьому і ти!